На базі ДУ "ТМО МВС України по Кіровоградській області" 22.11.2023 проведений  комунікаційний захід у вигляді заняття з психоедукаціії на тему: «Коморбідність: визначення, можливі напрямки діагностики та лікування».

На разі поза межами доказової медицини залишилася проблема одночасного поєднання різних хвороб організму людини, в тому числі коморбідність (з лат. со — разом + morbus — хвороба) — наявність декількох хронічних захворювань, пов’язаних між собою єдиним патогенетичним механізмом. У зв’язку з цим набуває особливої уваги також проблема персоніфікації пацієнта щодо коморбідності. Видатний американський лікар-епідеміолог Alvan R. Feinstein (1925–2001) увів поняття «коморбідність» (лат. со — разом, morbus — хвороба). У цей термін він вкладав наявність додаткової клінічної картини, що вже існує, або може проявитися самостійно, незалежно від основного захворювання, та завжди відрізняється від останнього. Коморбідність — сполучення в одного пацієнта двох і/чи більше хронічних захворювань, що патогенетично пов’язані між собою, чи зіставні за часом в одного пацієнта, поза залежністю від активності кожного з них.  Захворювання можуть мати взаємний вплив та потенціювати розвиток одне одного, крім того, вони можуть мати спільні патофізіологічні механізми патогенезу.

Серед основних хвороб організму людини в Україні найбільшу частку коморбідних станів становлять патології системи кровообігу, органів дихання і травлення, хвороби кістково-м’язової та ендокринної систем. Серед пацієнтів із серцево-судинними хворобами 10% мають психічні розлади. Важливим аспектом формування коморбідності є психосоціальні розлади, які зумовлюють суттєвий несприятливий вплив на ризик розвитку, перебіг та прогноз серцево-судинних захворювань, особливо в осіб із соціально значимими серцево-судинними захворюваннями та груп високого серцево-судинного ризику .

До найбільш значимих посттравматичних стресових розладів відносяться: психічні розлади, в тому числі ПТСР, низький соціально-економічний статус, соціальна ізоляція, хронічний стрес на роботі та в сім’ї, депресія, тривожність (типовими складовими тривоги є страх, сором, відчуття провини, перенос негативних емоцій з минулого у сьогодення, створення негативної моделі майбутнього) тощо. Посттравматичні стресові розлади пов’язані з поведінковими факторами ризику серцево-судинних захворювань: нездоровим способом життя — куріння, алкоголь, неправильне харчування, гіподинамія тощо. Саме тому результати патопсихологічної діагностики мають часто ключове значення у розумінні причин соматичних хронічних захворювань наших пацієнтів.

Комплаєнс психолога та пацієнта із психосоціальною коморбідністю (Wright V., Hopkins R., 1977; Koch-Weser S. et al., 2009): приділяти достатньо часу пацієнту, уважно слухати та повторювати суттєві ключові слова; враховувати психосоціальні та культуральні аспекти, залежні від віку, статі, рівня освіти та соціального статусу; підтримувати висловлювання емоцій, не спрощувати психосоціальні труднощі та проблеми пацієнта; пояснювати важливу медичну інформацію на доступному пацієнту рівні, виражати надію та допомагати звільнитися від почуття провини, підтримувати у діях; з’ясовувати преференції в лікуванні та приймати спільні рішення щодо подальших діагностичних та лікувальних дій; узагальнювати важливі моменти консультації з метою підтвердження їх усвідомлення пацієнтом; пропонувати пацієнту регулярне спостереження; за необхідності рекомендувати консультацію психіатра.

Розглянувши особливості коморбідних захворювань, ми дійшли таких висновків:

• у пацієнтів з соматичними хворобами та коморбідними станами зростає тяжкість основного захворювання та погіршується прогноз перебігу психічного розладу;
• коморбідність необхідно враховувати при діагностиці соматичних  хвороб та психічних розладів;
• лікування при коморбідної патології потребує врахування взаємовпливу лікарських засобів;
• коморбідні хвороби потребують значного збільшення медико-психологічних ресурсів;
• коморбідні хвороби знижують комплаєнтність пацієнтів.

Таким чином, коморбідність — це не просто поєднання декількох хвороб, вона передбачає наявність нових механізмів розвитку хвороб, додаткової клінічної картини, ускладнень та перебігу, не властивих основній хворобі, а також суттєвий вплив на якість і тривалість життя.